1946-1956 рр. - період повоєнної відбудови, розвитку й оптимізації народного господарства й культурного будівництва, піднесення освітнього рівня населення, відновлення діяльності освітньої системи республіки, визначення основних напрямів її подальшого розвитку. За цей час з'їзди партії прийняли декілька п'ятирічних планів, в яких надавалося все більшого значення освітній галузі, визначалися нові підходи щодо її розвитку.

У державній освітній політиці в цей час ключовою була тенденція посилення опіки з боку держави над дітьми-сиротами. Особливо гостро в цей період стояла проблема бездоглядності та безпритульності дітей (ЦДАВО України, ф.166, оп.15, спр.387, арк.153). Щоб створити цим дітям нормальні умови проживання, залучити їх до навчання, в Києві була створена широка мережа дитячих закладів, в яких виховувалася основна маса дітей-сиріт і вчилася за рахунок держави в початкових, семирічних і середніх школах. У дитбудинки приймали дітей віком до 14 років із прийомників-розподільників, від установ охорони матері й дитини. Міський відділ народної освіти піклувався про працевлаштування дітей-сиріт після закінчення ними навчальних закладів.

До складу Київського міського відділу народної освіти, який очолював завідувач відділу освіти Д.Т.Дударенко, входило шість секторів, а з 8 березня 1946 року, на виконання постанови Уряду і ЦК КП/б/У № 407 "Про поліпшення роботи вечірніх шкіл робітничої та сільської молоді в УРСР" створювались сектори шкіл робітничої і сільської молоді. У складі Київського відділу народної освіти працювали такі сектори:

•  дитячих будинків;
•  шкільний;
•  військовий;
•  планово-фінансовий;
•  дошкільного виховання;
•  кадрів;
•  шкіл робочої і сільської молоді.

Міський відділ народної освіти виконував такі функції:

•  контроль за виконанням урядових постанов і наказів Міністерства освіти;
•  здійснення заходів із підвищення ідейного рівня й науково-методичної кваліфікації учителів і працівників ВНО;
•  забезпечення методичної допомоги (через обласні інститути удосконалення учителів) вчителям та керівникам шкіл;
•  проведення заходів із виявлення та поширення передового досвіду;
• організація позашкільної роботи із залученням до неї дітей і громадськості: жіночих рад, батьків, фахівців з різних галузей науки, техніки, сільського господарства, літератури й мистецтва;
• добір і заміна директорів початкових, семирічних та середніх шкіл, учительських кадрів, кадрів педучилищ;
• контроль за станом навчально-виховної роботи педучилищ;
• матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів;
• здійснення контролю за виконанням бюджету освіти й кошторисів окремих установ (ЦДАВО України, ф.166, оп.15, спр.130, 131, 241).

З метою організації навчання трудящих без відриву від виробництва в 1945/46 навчальному році в Києві укомплектовано 17 шкіл робітничої молоді, що працювали на базі масових шкіл.

У 1946/47 навчальному році працювало 115 шкіл із кількістю 2370 класів, у них 83238 чоловік. У школах міста працювало близько 4 тис. учителів.

Було охоплено навчанням майже усіх дітей з дефектами слуху, зору. У школах-інтернатах для сліпих дітей виховувалося і навчалося 86 учнів, для глухонімих - 79, для розумово відсталих - 149 учнів. У Пущі-Водиці була відкрита лісова початкова школа-інтернат на 50 чоловік, де навчалися і оздоровлювалися діти , хворі на бронхоаденіт і тубінтоксикацію. Влітку в цій школі контингент дітей збільшувався до 100 чоловік. Крім того, у місті працювала одна школа-інтернат з англійською мовою навчання. Навчалися в школі діти, батьки яких загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах. Учнів забезпечували одягом, взуттям, харчуванням, підручниками, канцприладдями за рахунок.

У 1947/48 навчальному році в Києві працювали 119 масових шкіл. Крім загальноосвітніх у Києві відкрилися 2 спеціальні військові школи. З 1 липня 1947 р. у місті функціонує Суворовське військове училище (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.263-264).

Відповідно до наказу №190 завідувача Київським міським відділом народної освіти Д.Т.Дударенка від 5 квітня 1947 р. «Про складання мережі шкіл на 1948/49 навчальний рік» одним із основних завдань було «... повністю охопити навчанням всіх дітей і підлітків 7-15 років , в тому числі й тих, які не вчилися в школі або відсіялися з школи у минулі роки». Для дітей, які переросли відповідні класи більше, ніж на три роки, організовано навчання у спеціальних класах для підлітків при масових школах (Державний архів м. Києва, ф.р-4, оп.1, спр.681, арк.214).

13 січня 1949 року наказом Міністерства освіти УРСР завідувачем Київського відділу народної освіти призначено Нечипорук Зою Савичну.

За наказом З.С.Нечипорук «Про поліпшення організації роботи міського відділу народної освіти та розподілу обов'язків між керівництвом відділу» робочий день для працівників Міськвідділу Наросвіти встановлено з 10 до 19 години з перервою на обід з 15 до 16 години. За цим наказом можна також встановити, що Міськвідділ Наросвіти мав таку структуру:

• сектор шкіл;
• сектор кадрів;
• планово-фінансовий сектор;
• спецсектор;
• сектор дитячих будинків;
• сектор дитячих садків;
• адміністративно-господарчий відділ;
• сектор будівництва (Державний архів м.Києва, ф.р-4, арк.308, 309).

Підсумовуючи роботу шкіл міста за 1948-1949 навчальний рік, З.С.Нечипорук відзначала, що в цьому навчальному році в Києві працювало 122 школи, з них: 74 середніх, 35 семирічних та 13 початкових, які забезпечували навчання 99999 дітей шкільного віку. У 5-ти спецшколах навчалося 672 учні та в 30 школах робітничої молоді - 6046 учнів. Ленінський, Залізничний та Жовтневий райони повністю здійснили закон про загальне обов'язкове навчання. Зменшилась кількість другорічників, поліпшилась якість навчально-виховної роботи з учнями. За підсумками навчального року 468 випускників 10 класу, в тому числі 101 з шкіл робітничої молоді, закінчили середні школи з золотими та срібними медалями (Державний архів м. Києва, ф.р-4, арк.3328).

Здійснюючи загальне десятирічне навчання, в 1949/50 навчальному уроці в Києві відкрито і реорганізовано із семирічних 17 нових середніх шкіл. Цього року в місті працювало 88 середніх, 30 семирічних та 13 початкових шкіл, в яких навчалося понад 104 учні. Розширення мережі шкіл  дало змогу у 1949/50 н.р.  повністю ліквідувати в місті третю зміну, але ще 121 школа працювала в дві зміни і лише 10 в одну зміну.

Разом із досягненнями в школах міста спостерігались недоліки в навчально-матеріальній базі. У семи школах міста зовсім не було спортивних залів, деякі школи не були забезпечені підручниками повністю.

1950/51 навчальному році в Києві працювало 130 загальноосвітніх шкіл, з яких: чоловічих - 37, жіночих - 40, мішаних - 53. Збільшення мішаних шкіл пояснюється тим, що перед початком навчального року було проведено злиття чоловічих та жіночих шкіл з метою усунення третьої зміни. У цьому ж навчальному році в місті працювало 5167 учителів. Уперше було перенесено роботу методичних об'єднань в райони.

У 1951 році було практично завершено перехід на семирічне обов'язкове навчання і намічено заходи щодо поступового здійснення загальної середньої освіти (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.264-265).

З 16 березня 1951 р. обов'язки завідувача Київським МіськВНО покладені на Семена Микитовича Єрмоленка, а 19 червня 1951 р. за рішенням виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих його було призначено на посаду завідувача Київського МіськВНО (Личные дела сотрудников, уволенных с 1943 по 1969 год // Архів ГУОН м. Києва, спр.57, т.57, арк.46, 47).

С.М.Єрмоленко народився 1908 року в селі Короп Чернігівської області. Мав вищу педагогічну освіту.

Трудову діяльність С.М.Єрмоленко розпочав у 1927 році, пройшовши шлях від учителя по ліквідації неписьменності до завідувача міським відділом народної освіти. У 1939-1941 рр. працював на посаді завідувача Жовтневого районного відділу народної освіти м. Києва. У 1941 р. пішов на фронт. За виконання бойових завдань був нагороджений трьома орденами і трьома медалями.

З 1946 до 1951 року працював завідувачем Ленінського районного відділу народної освіти. Був депутатом Ленінської районної ради депутатів трудящих, членом Ленінського райкому КП України. У 1964 році С.М.Єрмоленку присвоєно звання «Заслуженого учителя школи УРСР».

У 1952/53 навчальному році у Києві працювало 136 початкових, семирічних і середніх шкіл, в яких навчалося 104376 учнів і 44 школи робітничої молоді з контингентом 1450 учнів. У більшості шкіл у молодших класах розгорталась позашкільна робота. Працювали гуртки різноманітних напрямків. Частина дітей займалася у гуртках, що працювали при будинках піонерів та дитячих секціях робітничих клубів.

21 березня 1953 р. за рішення сесії Міської ради депутатів трудящих на посаду завідувача Київського МіськВНО була призначена Павличенко-Островська Пелагея Іванівна.

Пелагея Іванівна Павличенко-Островська народилася 1910 року, в сім'ї селянина-бідняка, в селі Ольшаниці Рокитнянського району, Київської області.

Під час окупації фашисти розстріляли батька й брата. Після розстрілу родичів осліпла й померла сестра.

З 1928 року працювала в Ольшанській середній школі. Була одним із організаторів ліквідації неписьменності і малописьменності. У 1930 році за рекомендацією райкому комсомолу була направлена на навчання в робітфак при Інституті Соцвиху, після закінчення якого в 1933 році вступила до Київського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет.

З 1937 року й до початку війни працювала вчителем фізики в школах м. Києва № 90 і 91. У липні 1941 р. евакуювалася до м. Уфа, де працювала в шпиталі. До Києва повернулася у квітні 1944 року. Працювала завідувачем парткабінету Подільського РК КП України, другим секретарем Подільського РК КП України, була депутатом Київської міської ради депутатів трудящих, членом Київського міського комітету КП України.

Мала урядові нагороди: орден «Знак пошани», медаль «За трудову доблесть», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.».

У 1961 році присвоєно почесне звання «Заслужений учитель школи Української РСР» (Личные дела сотрудников, уволенных с 1943 по 1969 год // Архів ГУОН м. Києва, спр.134, т.134, арк.21, 22, 23, 24, 26).

У липні 1954 року, враховуючи думку вчителів і батьків, знову було встановлено спільне навчання хлопчиків і дівчат. Новий навчальний рік у школах Києва розпочався за новими планами і програмами, що передбачали перехід на загальне політехнічне навчання (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.271).

Посилення централізації в управлінні освітою було головною стратегічною метою державної політики в галузі, що підтверджується постановою № 47 від 4 січня 1955 р. "Про усунення серйозних недоліків в організаційній структурі і надмірностей в штатах адміністративно-управлінського апарату Міністерства освіти УРСР" (ЦДАВО України, ф.2, оп.9, т.1, спр.105, арк. 30-33), відповідно до якої  затверджувалися нові штати Київського міського відділу народної освіти. При цьому сектори було перетворено на відділи та зменшено їх кількість. З 1955 р. Київський міський ВНО мав таку структуру:

•  керівництво;
•  відділ шкіл;
•  плановий відділ;
•  бухгалтерія (ЦДАВО України, ф.2, оп.9, т.1, спр.105., арк. 35-36).

У 1956 році на ХХ партійному з'їзді було прийнято рішення здійснити в основному загальну середню освіту шляхом навчання дітей та юнацтва в середніх загальноосвітніх школах (десятирічках) і середніх спеціальних навчальних закладах, забезпечити політехнічне навчання в загальноосвітній школі. Згідно з постановою ради Міністрів УРСР від 7 березня 1956 р. у загальноосвітніх школах почали відкриватися групи для учнів 1-4 класів з продовженим перебуванням у школі, з цією метою в школах було введено посаду вихователів. ХХ партійний з'їзд визнав за доцільне створити нові типи навчально-виховних закладів - шкіл-інтернатів.

У зв'язку з цим у 1956/57 рр. в Києві було відкрито 3 школи-інтернати, в яких виховувалось 640 учнів 1-7 класів. Через рік таких шкіл у місті було вже 6. Крім цього, працювали ще 6 спеціальних шкіл-інтернатів для глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей, в яких навчалося 1,1 тис. учнів. Постала необхідність у підготовці педагогічних кадрів для шкіл-інтернатів, підготовка яких здійснювалася в Київському педагогічному інституті та Київському педагогічному інституті іноземних мов (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.272).

1957 року в підпорядкуванні МіськВНО знаходилося 9 районних відділів народної освіти м. Києва, Київський міський інститут удосконалення кваліфікації вчителів, Київська міська санаторно-лісова школа, Київський міський палац піонерів, Київська міська дитяча технічна станція, Київська міська станція юних натуралістів, 4 Київські дитячі будинки. У 1958 році Київська міська дитяча технічна станція, Київська міська станція юних натуралістів були ліквідовані. У цьому ж році була організована Київська міська дитяча екскурсійно-туристична станція (Державний архів м. Києва, ф.р-4, оп.2, спр.3283, арк.2-3).

У 1958/59 навчальному році в Києві працювало 158 загальноосвітніх шкіл, у тому числі: 2 початкові, 12 семирічних, одна експериментальна восьмирічна, 137 середніх десятирічних (з них 6 шкіл-інтернатів), 57 шкіл робітничої молоді (з них одна для глухонімих), дві заочні середні школи для дорослих одна з них для глухонімих та сліпих. Реформа передбачала продовження загальноосвітнього навчання на 1 рік (11-річка).

А вже в 1961/62 навчальному році в місті працювало 275 шкіл, в тому числі: 193 масові школи, 42 восьмирічні, 1 початкова, 22 школи-інтернати, 75 вечірніх (змінних) шкіл. Наказом Міністерства освіти УРСР № 119 від 15 серпня 1963 року у складі міськвно організовано Київське міське педагогічне училище, на яке  покладена підготовка кадрів для дитячих дошкільних закладів м. Києва (опис 2, од. зб. 218, лист 51).

  Мережа дошкільних закладів у 1963 р. збільшилася на 389 одиниць, а контингент - на 46227 дітей.

  У 1961 р. в Києві 24 училища і школи трудових резервів навчали 7286 осіб. Починаючи з  цього року, ремісничі , залізничні училища, будівельні школи і школи ФЗУ поступово перетворювались в міські   професійно-технічні училища (МПТУ).

 Серед дорослого населення м. Києва віком від 16 до 49 років на початок 1963 р.  числилось всього 335 неписьменних осіб, з них 288 жінок і 73 малописьменних осіб, з них 56 жінок.

Треба зазначити, що в цей період у школах Києва  працювало багато талановитих вчителів - новаторів, серед яких варто згадати вчителя сш № 129 П.Білаша - одного з первістків політехнічного і трудового навчання в Києві; директора сш № 70 М.Ушкала, який багато зробив для створення та обладнання у своїй школі кабінетів для вивчення природничих дисциплін; М.Доброволенко - авторку підручників та методичних посібників, серед  них і української мови для  шкіл глухонімих; вчительку сш № 98 М.Трутовську - послідовницю виховних принципів В.Сухомлинського; вчительку сш № 97 К. Козловську, яка першою в місті організувала кабінет з мови і літератури; вчительку київської школи сліпих Л.Лебедєву, що поєднувала викладацьку роботу з науково-дослідною - в НДІ дефектології України; талановитого вчителя і методиста-мовника, директора сш № 101 М.Шаповала та багатьох інших.

У той же час мали місце серйозні негативні явища в освіті міста Києва. 12 шкіл працювали в аварійних або тимчасово пристосованих приміщеннях. Більше 40 шкіл міста не мали спортивних залів і майстерень. Не найкращим чином впливали на навчально-виховний процес і зміни в «пріоритетних» напрямках освітнього процесу, що диктувалися політичною кон'юнктурою.

На період 1959-1965 рр. було намічено «розвивати середню освіту як у містах , так і в сільській місцевості, планувався перехід від 7- річного до 8- річного загального і обов'язкового навчання». Відбувалася реорганізація системи освіти на основі Закону "Про зміцнення школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". Радою Міністрів УРСР було затверджено положення, які регламентували діяльність загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, а також органів управління навчальними закладами (Про виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 4 липня 1962 р. "Про хід виконання Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР" // Зб. наказів та інструкцій Міністерства освіти УРСР. - К.: Рад. шк., 1962. - № 18. - С. 125.).

Позитивні досягнення цього періоду:

•  здійснення переходу від загального обов'язкового семирічного до загального обов'язкового восьмирічного навчання;
•  у 1961 році закінчено реорганізацію семирічних шкіл у восьмирічні, на стадії завершення був процес перетворення десятирічних шкіл в одинадцятирічні загальні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням;
•  розширилась мережа навчальних закладів нового типу - шкіл-інтернатів, а також шкіл з продовженим днем. Створювалися дошкільні заклади нового типу - дитячі ясла-садки;
•  запроваджувалися в системі професійно-технічної освіти навчальні заклади одного типу - професійно-технічні училища;
•  розширилась мережа вечірніх і заочних навчальних закладів (Жабенко О.В. Особливості й тенденції розвитку державного управління освітою в Україні (1946-2001 рр.): Дис. канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / НАДУ при Президентові України. - К., 2003. - 210.- С.113).

У 1964 році було скасовано 11-ті класи і відновлено середню школу - 10-річку. Перебудова освітньої системи відбувалася планомірно і організовано(Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тися

чу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.280).