– Олено Григорівно, з чим столична освіта зустрічає новий 2014-2015 навчальний рік?

– Діти у школах Києва сядуть за парти, підуть до дитячих садочків. Разом із громадою готуємо школи до навчального року. Нині, після того, що відбулось у державі, ми повинні, насамперед, проаналізувати те, що маємо в кожній сфері, зокрема і в освіті. Її протягом багатьох років оцінювали за не дуже правдивими показниками.

– Маєте на увазі формальну звітність?

– Так. Ми намагалися шукати відсотки і цифри, які є не дуже щирими. Наприклад, ми зробили аналітичний зріз стану столичної освіти. Завжди хвалилися тим, як школи забезпечені комп’ютерною технікою. Якщо ж поглянути на реальні показники, то комп’ютери, які оновлювали протягом п’яти останніх років у школах Києва – це лише 24%, решта – ще старші. А що таке для «заліза» такий вік? Про яку результативність роботи може йтися?

Тож для того, аби здійснювати реформи, зміни, спочатку варто проаналізувати, від якої точки починаємо рух. Сьогодні ми зробили перші кроки, щоб мати реальний аналіз, але не для того, щоб скласти руки і сказати, що в нас усе погано і ми нічого не можемо зробити. Якщо маєш реальні показники, тільки тоді починаєш думати, як їх змінити. Потім починаєш шукати нові можливості, а далі починається рух до реалізації цих можливостей.

– Не можемо оминути питання фінансування, адже будь-які зміни потребують певного підґрунтя…

– Звісно, не можемо оминути це питання, але скажіть, коли освіта фінансувалася в повному обсязі? Цього року в бюджеті Києва на освіту одразу було закладено недофінансування. На цей рік перейшло понад 600 мільйонів гривень боргів за попередній. На перший погляд здається, що все чудово. Попередній освітній бюджет був 4,2 мільярда гривень, а цьогорічний – 4,7 мільярда. Але якщо врахувати борги,то одразу побачимо, що насправді ми втратили. Якщо врахуємо ще й інфляцію, а також те, що з жовтня-листопада ми почнемо по-новому платити за опалення… Не кажучи вже про те, що 78% освітнього бюджету – це виключно заробітна платня.

Але ми не плачемо, розуміємо виклики і шукаємо шляхи, як можна змінити ситуацію. Нагадаю, ми провели аналіз реального стану справ у столичній освіті. Маючи таку інформацію, ми повинні реально зрозуміти, що може бути виконано завдяки організаційним заходам, що потребує незначного фінансування, а що значного. Серед форм роботи, які не потребують значного фінансування, я б назвала співпрацю з громадськістю. Громадянське суспільство нині стало таким активним, що цим гріх не скористатися. Наш департамент активно співпрацює з громадськими організаціями, зокрема асоціаціями директорів навчальних закладів, батьківськими комітетами та батьківськими громадськими організаціями.

– Нині в Україні загалом і в Києві зокрема непроста ситуація з енергоносіями...

– Про енергозбереження йдеться вже давно, але ніхто з нас не звик заощаджувати на енергоносіях, ми не вміємо цього робити, нам ще потрібно вчитися. Так, буде важка зима, що змусить замислитися над тим, що треба жити по-іншому, більш економно.

Щодо «плаваючих» канікул, то ми розглядаємо кілька варіантів. Це може бути збільшення зимових канікул, можливо, навчання буде посеместровим. Крім того, обговорюється варіант плаваючих осінніх і весняних канікул. Різні пропозиції надходять і від директорів шкіл. Також тісно співпрацюємо з енергетиками, які проводять відповідні розрахунки. Мені доводилося чути й таке: «Знову державні службовці говорять лише про економію. Ані слова – про дитину». Але про економію заговорили лише після того, як подумали про дітлахів, адже вони не повинні мерзнути, їхнє навчання має бути комфортним.

– У столиці є декілька проектів щодо підвищення енергоефективності шкіл. На якому етапі вони нині перебувають?

– До різноманітних програм з енергоефективності долучилися чимало столичних шкіл і садочків. Варто згадати проект НЕФКО. Заклади утеплюються й за кошти, передбачені для України за Кіотським протоколом. Уже третій рік буде працювати проект «Енергоефективні школи», який проводить компанія ДТЕК. Його призовий фонд становить 800 тисяч гривень. Обираються десять шкіл, учні протягом усього навчального року змагаються, проводять конкурси, здійснюють наукові розробки, наприкінці отримують грошову винагороду. На ці кошти міняють вікна, двері, проводять інші роботи з утеплення. Разом з ДТЕК ми плануємо залучити до різних проектів з енергоефективності ще більш як 100 шкіл.

– Чи виправдала себе електронна черга до дитсадків?

– Це була непогана задумка, але сьогодні, визнаємо, вона не є ефективною. Єдине, чим вона допомагає – статистикою. На 1 січня 2014 року в столиці на 100 місць у дитсадках було 122 дитини. В черзі поза дошкільними закладами залишалось 8 тисяч дітей. А наприкінці навчального року цей показник становить уже 133 – 138, залежно від району. Звичайно, ми прагнемо, щоб у кожному садочку на сто місць було сто дітей. Але для того, щоб цього досягти, прибрати чергу, нам потрібно побудувати 127 дитсадків на 27 тисяч місць. Давайте будемо відвертими: побудувати таку кількість проблема навіть у масштабах держави. А в одному місті? Крім того, кожен хоче бачити дитсадки ближче до свого будинку, а у центральних районах практично немає землі.

– Який вихід? Увести в законодавче поле домашнє виховання?

– Будь-який вид навчання і виховання – індивідуальне, дистанційне, заочне, екстернат – це дуже добре, якщо є потреба в людей. Тому не варто нічого забороняти, зокрема й домашнє виховання.

До речі, група експертів, які працюють над розробкою проекту Закону України «Про освіту», розглядають можливість «легалізації» домашнього або сімейного виховання. Повертаючись до питання електронної черги, зазначу, що ми провели зустріч з представниками компанії «Майкрософт», бо саме вони розробляли цей проект. Будемо намагатися його змінити і вдосконалити, але будь-яка електронна черга не може «знищити» живу чергу.

– Скільки дітей зі сходу України приїхали до столиці і чи знайдеться їм місце у дитсадках і школах?

– Із Донеччини і Луганщини приїхало більш ніж 2500 дітей. З них 658 дошкільнят, які вже влаштовані у садочки. У наших школах є резерв місць, з ДНЗ складніше, особливо в густонаселених районах. Ми пропонуємо заклади, де є місця. Розуміємо, що людям, які приїхали із зони АТО, інколи ніде жити, вони ще не влаштувалися на роботу, і поки вони повирішують ці питання, дуже важливо, щоб діти були у садочках.

– Як, на Вашу думку, навести порядок із благодійними внесками?

– Благодійна допомога виникла тому, що держава не виконує своїх функцій, недофінансовує галузь. Під час роботи над новим Законом України «Про освіту» лунають думки, що потрібно вносити зміни і до Конституції. Треба зняти гасла на кшталт «освіта в державі є безоплатною ». Ці подвійні стандарти завжди призводять до чогось недоброго. Школа ніколи не жила без допомоги – в усі часи. Були підприємства, які шефствували над навчальними закладами. Коли я навчалась у школі, батьки купували фарбу для ремонту, допомагали з якимись роботами. Держава має визнати – того, що вона дає, недостатньо.

 Нерозуміння і невдоволення виникає тому, що ця благодійна допомога не завжди є прозорою. Батьки інколи не розуміють, на що вони дають гроші. Якщо вони бачать, що для дитини поліпшуються умови навчання, з’являються нові книжки, обладнання, то в них, як правило, не виникає питань.

– Чи є у столиці тенденція старіння педагогічних кадрів? Іде молодь працювати до столичних шкіл?

– Не можу сказати, що така тенденція є. За статистикою, середній вік столичного учителя – 45 років. Для педагога це золотий вік. Він уже має досвід, у нього підросли діти, він має вільний час. Педагогічна професія нібито шанована у суспільстві, але вона ніколи не була високооплачуваною. Найбільше потерпають «дошкільники». У вихователів найнижча заробітна плата і найвище навантаження. Молодих спеціалістів приходить справді небагато. Але ви ж розумієте, що таке столиця. Маючи вищу освіту, легше знайти роботу з вищим окладом. Хоча я вважаю: якщо людина за покликанням педагог, вона не піде з освіти навіть на вищу зарплатню.

– Що Вам сьогодні заважає працювати як управлінцю?

– Мені особисто нічого не заважає, адже освіта – то частина мого життя. Так, у цій сфері є питання, які потребують вирішення. Так, у ній треба діяти, але, насамперед, гуртом. Жодна особистість сама нічого не змінить. Для того, щоб діяти гуртом, ти маєш почути людей, думки яких інколи різні. У нас у державі дуже багато критиканів, а дуже мало людей, які висловлюють не популістські пропозиції щодо змін.

Нині нелегкі часи – Україна в біді. І освітяни особливо цим переймаються, дуже боляче бачити зруйновані школи, садочки. Нам усім хочеться, щоб і в зоні АТО пролунав перший дзвоник.

Спілкувався Дмитро ШУЛІКІН
Інтерв’ю опубліковане в газеті «Освіта України», № 33 від 1 вересня 2014 року