У 1941 р. відділ народної освіти виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих, який був розташований за адресою вул. Хрещатик, 33, очолював Данило Трохимович Дударенко (Державний архів м. Києва, ф.р-4, оп.1, спр.614, арк.1.).

Данило Трохимович Дударенко народився 17 грудня 1900 року в с. Карабачині Брусилівського району Житомирської області в сім'ї безземельних селян.

У 1912 р. закінчив сільську школу. Після школи працював «переписчиком» у волосному суді, а потім вступив до учительської школи.

У 1918-1920 рр. був одним із організаторів партизанських загонів у Радомишльському повіті для боротьби з німецькими окупантами, брав активну участь у формуванні органів радянської влади у селах і волостях Радомишльського повіту, працював на посаді голови Водотийського ревкому та в Радомишльському повітовому політбюро Київського губчека.

З 1921 року працював в органах народної освіти та навчався на педагогічних курсах. Починаючи з вересня 1922 року, постійно працював на керівній педагогічній, науковій і партійній роботі: директор школи, завідувач райвно, завідувач сектору шкіл обкому КП/б/У, заступник і завідувач облвно і міськвно, науковий співробітник УНДІПу.

Закінчив у 1932 році історичний факультет Київського педагогічного інституту, у 1934 році - Український науково-дослідний інститут педагогіки, а в 1943 р. - курси ЦК КП/б/У, відділ радянської роботи.

До початку Великої Вітчизняної війни в м. Києві працювало 149 шкіл, в яких навчалося 96495 учнів. Заняття в школах проходили у три зміни. У 1941 р. в м. Києві працювало 4058 учителів, функціонувало 104 дитячих садки, в яких виховувалося 8200 дітей, 19 дитячих будинків, в яких було 2455 вихованців) (Державний архів м. Києва, р-4, спр.687, арк. 23, 24, 26).

Напад німецько-фашистських загарбників перервав працю установ народної освіти та педагогічної науки у м. Києві. Тисячі юнаків і дівчат - учнів старших класів - разом зі своїми вчителями добровільно пішли на фронт. Інші працювали в госпіталях, брали участь у спорудженні укріплень, допомагали збирати врожай, чергували в командах МПВО, санітарних загонах, навчалися на медичних курсах, допомагали евакуації людей і матеріальних цінностей. Багато вчителів і учнів пішло в партизанські загони і підпільні групи.

27 червня 1941 р. було прийнято постанову уряду СРСР "Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна". Згідно з нею в перші дні війни почалася евакуація з Києва вищих та низки середніх навчальних закладів, наукових установ, десятків тисяч населення, особливо дітей та підлітків. Наркомос України тимчасово переїхав до Харкова. Сюди ж переїхав Науково-дослідний інститут педагогіки. Київський університет було евакуйовано в м. Кзил-Орду (Казахстан), де на його базі і на базі Харківського університету було створено об'єднаний Український державний університет, ректором якого став О. Русько. Академія наук України переїхала до м.Уфи. Були евакуйовані київські Політехнічний, Медичний та інші інститути. Оперативна група Наркомосу України разом з Наркомосом Росії влаш­тували в деяких школах РРФСР, куди були евакуйовані учні з України, і зокрема з Києва, класи і групи з українською мовою навчання. Використовувались навчальні плани і програми шкіл України, вчителями працювали педагоги, евакуйовані з Києва та інших українських міст.

Кільце оточення довкола Києва зімкнулось 14 вересня 1941 року, а тільки 18-го Сталін дав наказ про відведення військ. В "котлі" опинилось 5 армій, загальною чисельністю понад півмільйона чоловік, враховуючи київських ополченців, значною мірою - старшокласників київських шкіл.

Руйнуючи мережу радянських шкіл, окупанти, заграючи на перших порах з українськими емігрантськими колами, почали відкривати свої початкові, так звані народні школи. Вважалося, що навчанням у цих школах охоплюватиметься частина дітей віком до 11 років. Усього в Києві було відкрито 40 таких шкіл із 6470 учнями. В директиві рейхскомісара України про умови відкриття початкових шкіл від 12 січня 1941 р. зазначалося: «Кількість вчительських сил для проведення скороченого навчання треба обмежувати ... Всі створені більшовиками органи шкільного контролю й вчителі старших класів звільняються ... Поки не з'являться нові навчальні плани і підручники, вводиться вільне навчання. Воно обмежується читанням, письмом, рахуванням, фізкультурою, іграми, виробничою та ручною працею. Мова навчання українська, або, відповідно, польська. Російську мову викладати більше не треба» . Вчителям шкіл було роздано  газету, щоби вони проштудію­вали статтю "Школа". Вона відкривалась епіграфом: "Те, що необхідно далі зробити, - це змінити наше виховання. Сьогодні ми страждаємо від зайвої освіти. Цінують лише знання, але надто розумні - вороги дії. Те, що нам необхідно, - це інстинкт і воля". (З промови Адольфа Гітлера 27.04.1923 р.). Навчання в народних школах проводилось за букварями, книгами для читання, іншими підручниками, складеними у фашистському дусі, без урахування традицій української культури. На уроках батьківщинознавства всіляко вихвалялась "велика Німеччина". (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.252-253.).

Практично безрезультатно закінчились і спроби німецької адміністрації створити масові позашкільні юнацькі організації. Характерним прикладом є спроба створення у серпні 1943 р. "Спілки гітлерівської молоді України". Хоч окупанти буквально силоміць залучали до неї юнаків, що залишились на тимчасово окупованій території, ця організація практично була створена на папері.

         За умов жорстокого терору та придушення національної освіти народні школи Києва являли собою досить жалюгідне видовище. Керівник шкільного відділу Кам'янецької округи Ігор Гурин згадував: "Пам'ятав я досить сумну картину діяння шкіл на Київщині й Чернігівщині, а найсумнішу - в самому Києві: у Києві не було чим огрівати шкіл, і були вчителі й учні голодні, охлялі, знеохочені, а в згаданих областях (я мав нагоду спостерігати, коли їздив по картоплю для співробітників із педінституту) ніби й функціонували школи весь зимовий сезон, але... робилося все з таким настроєм, що ніби то відробляється панщина..."

Протистояти фашистській політиці в галузі освіти намагалися культурно-освітні заклади ОУН. Відразу після окупації Києва сюди прибули деякі українські педагоги й культурні діячі з еміграції, які створили Український науково-методичний інститут шкільної освіти. У 1941-1942 рр. цей науковий центр опублікував "Основні питання української національної педагогіки", "Сторінки історії українського національного виховання", "Принципи національного виховання в українській школі", "Основні питання дидактики української школи", "Морально-релігійне виховання в школі" та ін. У педагогічному журналі "Українська школа" друкувались статті, присвячені проблемам української освіти та педагогічної думки. Видавався дитя­чий журнал "Рідне слово".

Проте культурно-освітня діяльність членів ОУН в Києві тривала недовго. У лютому 1942 р. у Бабиному Яру  провідні культурно-освітні діячі ОУН були розстріляні.

При ворожому ставленні окупантів до української освіти лише незначна частина вчителів могла знайти собі роботу за спеціальністю. Так, у Києві в народних школах працювало не більше 300-350 вчителів. При цьому частину з них використовували на чорних роботах. Поліція брала київських учителів на спеціальний облік, і над ними постійно висіла загроза бути схопленими. За неповними даними, в Києві та Обухівському районі Київської області окупанти розстріляли і замучили в гестапівських катівнях 21 вчителя. Значна кількість підлітків та вчителів була відправлена до Німеччини. Для Києва була встановлена висока норма відправлення робочої сили з числа молодих людей. Починаючи з 11 квітня 1942 р. і до кінця місяця, необхідно було відправляти щоденно по 525 юнаків і дівчат, тобто, за 20 днів треба було відправити 21800 чоловік. Незважаючи на жорстокий терор, кияни боролися в тилу ворога, діяло 68 підпільних організацій і груп. Серед підпільників Києва було близько 100 учнів середніх шкіл міста (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.256, 258.). Вихованці київських шкіл Тамара Білян та Сашко Козак стали зв'язковими, а Анатолій та Володимир Гороховські ховали зброю. Особливі завдання підпільної розвідувально-диверсійної групи виконував десятирічний київський школяр  Казик Гапоненко.  Кращим розвідником вважався в партизанському загоні Ваня Приходько, якому на початку війни виповнилося 15 років.

      З групи студентів Київського педагогічного інституту в перші дні війни було створено винищувальний батальйон. Членами підпільних організацій стали вихованці та працівники інституту В.Герус, М. Карпенко, І. Костюченко, Є. Литвин, М. Чудовський та багато інших. Колишні вихованці інституту Ф. Жарчинський, Г. Брик, С. Микало були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Сотні освітян Києва і Київської області брали участь у боротьбі проти фашистських окупантів. Так, до загонів народного ополчення, що формувалися в Києві, тільки з Педагогічного інституту вступило понад 100 працівників.

Випускник цього вузу, відомий учений-історик, згодом ректор Черкаського педінституту Олександр Тканко очолював бойову групу особливого призначення. Вона знищувала фашистські лі­таки на аеродромах у ворожому тилу під Сталінградом. Немеркнучою славою оповиті його партизанські дії на Буковині та Зака­рпатті. За операцію по знищенню фашистської переправи через Дніпро О. Тканко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Такою ж нагородою відзначені подвиги вихованця педінституту, пізніше професора, проректора із заочного навчання Ти­мофія Шашла. Тільки в одному бою Т. Шашло своєю "тридцять-четвіркою" знищив кілька німецьких танків.

У боях проти німецько-фашистських загарбників загинуло 108 викладачів та вихованців Київського університету. Серед них - Герої Радянського Союзу Я. Батюк, Л. Павличенко, В. Гришко та інші.

Серед освітян Києва - захисників Батьківщини - директор сш № 43 І. Вітковський, директор сш № 39 В. Яремчук, вчителька з Броварського району на Київщині О. Хохолкова та сотні інших.

Довгий час на різних посадах у Київському міськвно працювали фронтовики Пивовар Катерина Пилипівна, Козак Сидір Васильович, Федотенко Іван Федорович, Летуновський Віктор Миколайович.

778 днів тривала окупація Києва. Після вигнання окупантів з Києва місто було напівзруйнованим. Під час фашистської окупації зруйновано 36 шкільних будівель, 27 дитячих садків, приміщення Науково-дослідного інституту педагогіки, спалено Київський державний університет, 115 будівель потребували відновлювального і капітального ремонту. Але з перших днів визволення почали здійснюватися кроки, спрямовані на відновлення роботи навчальних закладів Києва (Тригубенко В.В., Нестеренко Л.С. Освіта і педагогічна думка в Києві за тисячу років. Навч. посіб. - К.: ТОВ «Кадри», 2002. - 369 с. - С.256, 259.). Ремонт навчальних приміщень був здійснений за 3,5 роки (Державний архів м. Києва, р-4, спр.687, арк. 23, 24, 26).

За рішенням № 7 Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 20 листопада 1943 р. було поновлено роботу відділу народної освіти м. Києва. Данила Трохимовича Дударенка знову призначили завідувачем відділу народної освіти м. Києва, зобов'язавши його до 22 листопада 1943 р. скласти штатний розпис співробітників відділу та кошторис його утримання (Личные дела сотрудников, уволенных с 1943 по 1969 гг. // Архів ГУНО м. Києва, спр.54, т.54.).

Перебуваючи на посаді завідувача відділу освіти м. Києва, Д.Т.Дударенко активно проводив роботу з відновлення та організації шкіл, дитячих будинків, бібліотек та інших культурно-побутових закладів. Після фашистської окупації під його керівництвом організована робота в 5  початкових, 18 семирічних та 27 середніх школах, в яких навчалося 11712 учнів. Організовано роботу дев'яти дитячих садків, у яких виховувалося 582 дитини та чотирьох дитячих будинків, у яких виховувалося 375 дітей (Державний архів м. Києва, р-4, спр.687, арк. 24). У школах м. Києва станом на січень 1944 р. працювало 824 вчителя (Державний архів м. Києва, р-4, спр.687, арк. 24).

У 1944-1945 навчальному році в Києві вже працювало 89 шкіл:

у Ленінському районі - 6 російських, 4 українських школи;

у Сталінському районі - 6 російських і 6 українських шкіл;

у Жовтневому районі - 4 російських і 8 українських шкіл;

у Молотовському районі - 4 російських і 5 українських шкіл;

у Кагановичському районі - 2 російські і 11 українських шкіл;

у Кіровському районі - 4 російських і 4 українських шкіл;

у Петровському районі - 4 російські і 9 українських шкіл;

у Залізничному районі - 1 російська і 1 українська школи;

у Дарницькому районі - 3 російських і 8 українських (Державний архів м. Києва, р-4, оп.1, спр.648, арк. 1-4).

Існуюча мережа шкіл Києва була розрахована на повне охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням, включаючи і семиліток. З цього ж року запроваджувалось роздільне навчання для хлопчиків і дівчат. Було охоплено навчанням майже всіх сліпих, глухонімих та розумово відсталих дітей.

Для забезпечення потреб у педагогічних кадрах для молодших класів при міськвно було відкрито короткотермінові курси.

Відроджувалась позашкільна робота. Значно зросла кількість шкільних предметних гуртків, таких як літературні, математичні, історичні, фізичні тощо. Поступово почали виникати і поширюватись навчально-виробничі гуртки.

Учні шкіл Києва допомагали фронту. Вони влаштовували шефство над госпіталями, виступали перед бійцями з художньою самодіяльністю, тимурівські команди допомагали сім'ям фронтовиків.

Звітуючи перед громадськістю міста на вечорі випускників шкіл, завідуючий міськвно т. Дударенко сказав: "Наша середня школа сьогодні звітує... за ту роботу, яку виконала під час 1944/45 навчального року. З 503 учнів 10-х класів київських шкіл склали екзамен на атестат зрілості 502 чол., 39 з них одержали золоту медаль за відмінне навчання і поведінку".

Завідувач відділу народної освіти м. Києва Д.Т.Дударенко всіляко допомагав у роботі директорам та завідувачам шкіл, на учительських конференціях не забував відзначити кращих директорів, завучів та вчителів шкіл. Приділяв значну увагу відновленню роботи Інституту удосконалення кваліфікації вчителів, методичних кабінетів. Не дивлячись на труднощі воєнного часу, школи м. Києва безперебійно працювали протягом усього навчального року, добре готувалися до іспитів, вчасно і доброякісно ремонтувалися. За рішенням Уряду і ЦК КП(б)У в 1943-1945 рр. частина шкільних будівель тимчасово була передана для розміщення шпиталів, вищих учбових закладів та інших організацій.