Зі здобуттям українською державою незалежності розвиток педагогічної думки України неможливо уявити без творчого доробку видатного педагога, психолога, фахівця з дидактики та національного виховання Григорія Григоровича Ващенка.

Народився Г. Ващенко 23 квітня 1878 року у с. Богданівка поблизу Прилук, в сім`ї дрібномаєтного дворянина. Здобувати освіту Григорій почав у 10-річному віці в Роменському духовному училищі, а потім – у Полтавській духовній семінарії.
У 1899 році Григорій Ващенко вступає до Московської духовної академії. Процес навчання він вдало поєднує з участю в роботі українського гуртка та написанням літературних творів.

Після закінчення академії Г. Ващенко відмовляється стати священиком, адже присвячує своє життя педагогічній діяльності. З 1903 року він працює у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім – у духовній школі в м. Кутаїсі. Після революції 1905 року Григорій Ващенко знову в Полтаві: викладає історію в комерційній школі. А вже через деякий час він був вимушений виїхати до м. Тихвин через бажання протистояти самодержавству. У 1911 році йому припадає можливість повернутися до України й навчати дітей у середніх школах м. Тульчин та м. Ромни.

По завершенні Лютневої революції в Росії та у роки Українських визвольних змагань Григорій Ващенко стає організатором учительських курсів та шкіл. У 1918 році Григорій Григорович здобуває посаду доцента психології у Полтавському українському університеті, де і викладає протягом року до арешту денікінцями. Після звільнення він учителює у с. Білики на Полтавщині, де йому вдається поставити процес навчання  в національному дусі.
Григорію Григоровичу в 1927 році знову доводиться тікати від партійно-комсомольських органів: він переїздить до Полтави, де стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту, завідує аспірантурою при кафедрі педагогіки.
У цей час педагог видає підручник з дидактики «Загальні методи навчання» (Харків, 1929), головна ідея якого полягає у класифікації та характеристиці методів навчання, визначенні їх місця у процесі навчальної роботи. Монографія задумана і виконана її автором як дослідження проблеми методів навчання на різних етапах освіти (дошкільне виховання, початкова, неповна і повна середня загальноосвітня та вища професійна школа).
Вже у 1928 році в журналі «Шлях освіти» (1928, №11)  Григорій Ващенко публікує свою статтю «Наслідки математичних тестів Вуді, переведених в школах Полтавської округи». Педагог аналізує рівень технічних навичок в галузі математики, що мають учні сільських та міських шкіл Полтавщини.
У фондах Педагогічного музею можна безпосередньо ознайомитися з текстами цих робіт педагога.
З початку 30-х років починається критика його праць радянською владою, 1933 року Григорія Григоровича позбавляють звання професора. Щоб уникнути арешту педагогу доводиться виїжджати до Сталінграду, де він стає професором і завідувачем кафедри педагогіки місцевого педінституту. Напередодні війни він повертається до Полтавського педагогічного інституту, відновлює там аспірантську групу.
У 1945 році Г. Ващенко залишає Україну. Його подальша педагогічна діяльність пов’язана з Українським вільним університетом (Мюнхен). Водночас Григорію Григоровичу вдається співпрацювати із спілкою української молоді за кордоном з 1948 року, згодом він стає першим почесним членом цієї організації. У 1946 році дістав посаду професора педагогіки і психології в Богословській академії, а в 1950 році був обраний її ректором. В еміграційний період Григорій Ващенко плідно працює над  низкою монографій: «Виховний ідеал» (1946), «Виховання волі і характеру» (1952-1957), «Основи естетичного виховання» (1956) та багатьох інших. Праці вченого з питань виховання молоді друкувалися в газетах і журналах діаспори: «Голос молоді», «Авангард», «Шлях молоді», «Українська трибуна».
2 травня 1967 року на 90-му році життя Григорій Григорович помер, похований на цвинтарі у Мюнхені.»

Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г.Ващенка

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго­гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака­демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа­гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури систе­ми освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з ураху­ванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу ви­ховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цін­ності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побу­дову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вар­тості мають знайти своє втілення.

Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духов­ності українського народу. Власне ці принципи складалися упро­довж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрід­ну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснота­ми лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і віднов­лені в часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава ха­рактеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, не­зважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козац­тва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьків­щини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої куль­турної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і ціну­вав професор Г.Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них — Віримо, що ця боротьба закінчиться пере­могою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антина­родній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під бла­гом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і ре­лігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіаль­ного походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і ви­соким патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кож­ного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібнос­тей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і не­можливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх гро­мадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров'я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь україн­ців, вихованих системою національної освіти і виховання, на роз­будову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам'ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічно­го товариства імені Григорія Ващенка, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втіли­ти у практику відбудови національної школи незалежної дер­жави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національ­ну систему виховання та освіти української молоді.

«…Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу

участь у творенні майбутнього свого народу…»

Григорій Ващенко