Лідія Степанівна Кучкова
Кажуть, що разом з дитиною народжується її доля. І ніхто не знає, з яким характером та темпераментом, та доля народжується, які дарунки готує, чи В когось доля тиха і непомітна, сидить собі на одному місці, а в іншого доля неспокійна, тягне за собою людину по всіх усюдах. Саме така неспокійна доля народилась разом із Лідією Степанівною Кучковою 12 березня 1911 року в Молотовському краї, так на той час називалась частина Пермської губерні, в невеличкому селі Ворцево, Чердинського району.
ІІ батько був вчителем, а сама Лідія виховувалась у сім’ї свого хрещеного батька – священика «…Про бабусиного тата знаю, що він був вчителем: Кучков Степан Ілліч. Він втратив ногу у війні. Сама бабуся виховувалась у сім’є священика, свого хрещеного батька. Чому так було — це загадка. В історії бабусі багато загадок…» згадує онук Лідії Степанівни, Владислав. Мати Лідії Степанівни Кучкова Тетяна Олексіївна.
Спочатку та доля, що потім мандруватиме по всій країни дозволила тихо й спокійно мешкати Лідії Михайлівні у Свердловській області, спокусивши вступити до вчительського технікуму, що знаходився в Пермі по закінченні якого працюватиме вона вчителем, завідувачкою в різних школах Свердловської області. А потім…потім за згадкою онука Владислава мандрувала світом разом зі своїм чоловіком «…Перша донька Майя народилась у місті Красноуральск. (хоча були розповіді від бабусі, що до Майї були діти, двоє, але вони померли: дочка і син.). Друга донька Анжеліка, моя мама, народилась в місті Котєльніч. Нижче Москви…»
Тож непосидюча доля вже почала свою велику подорож…через міста і села, до Львова і потім до Києва. До післявоєнного Києва, який щойно лише звільнили і він стояв напіврозваленою тінню пустих вулиць. Люди… люди ховались в землянках і виходили лише поночі, майже мертве місто. Саме в таке місто завела Доля Лідію Степанівну, мабуть саме тут вона була найбільш потрібною. Потрібною тим дітям, що прожили в пеклі війни серед холоду, голоду і неспинного страху і болю. Не того холоду, що проходить в теплому помешканні, а в тому, що живе в промерзлих, вогких землянках з поміткою «майже вічно, десь до кінця війни» і того ж вічного болю втрат – близьких, чужих і себе.
Це була перша школа відкрита після війни це перші діти, яким було сказано «Ви маєте майбутнє, ви потрібні, ви будете, ви зможете, ви живі», це був перший прояв нормального, мирного життя в якому було майбутнє.
Це був ВЧИНОК, зібрати, майже викопати з під землі дітей і привести їх до школи, організувати навчання і подарувати надію… І зробила це 32 річна жінка, яка сама на той час мала двох маленьких дітей – Лідія Степанівна Кучкова.
У своїх спогадах Лідія Степанівна пише: «Ми обійшли всі руїни військ буду і м’ясокомбінату і записали тільки 15 дітей. Можливо їх було більше, але спробуй знайти їх, якщо сім’ї жили в землянках, а на поверхню землі виходили лише труби – димоходи 10-15 см. Обійшли мікрорайон ще раз. Тепер нам допомагали наші майбутні учні, Женя Федоруков і Сергій Турелка. Назбиралось 35 учнів.»
«Встало інше питання – де навчатись? Мені вдалося добитися зустрічі з начальником військ буду – полковником Ганапольським. Військбуд був розташований тоді на заводі «Арсенал». В наданий наказ – відкрити школу в 15-ти метровій кімнаті в єдиному цілому будинку містечка «Рембаза». У кімнаті було одне вікно, підлоги не було, печі теж. Поставили столи, лави, саморобну дошку. Працювали у дві зміни. Так починала працювати школа в звільненому Києві. Не вистачало зошитів, підручників. У класі було дуже холодно. Обігрівали клас німецькою залізною пічкою, труба, якої, виходила в клас. Якщо дув сильний вітер, ми задихались від диму. На уроках сиділи в пальто і рукавицях. Тишу порушував дитячий кашель.»
Тяжкі післявоєнні часи, тяжкими вони були і для родини Кучкових, але не полишала Лідія Степанівна вчительської праці, і в голодні 1946 – 1948роки і в часи відбудови, до 1966 року працювала вона початківцем до виходу на пенсію.
Як складалися долі її вихованців точно не відомо, мабуть вчилися, мріяли, працювали, але точно відомо, що пам’ятали і впізнавали навіть через багато років потому: «…точно знаю, що бабусю учні любили і поважали. На прикладі одного випадку, що трапився у житті тітоньки. Вони з подругою, колись вже давненько стояли на рембазі і зупиняли автівку, щоб поїхати у бік танкового полігону, а це дуже неприбутковий маршрут, і зупинилась автівка та запропонували їх підвезти до необхідного місця. З’ясувалося, що він впізнав у тітоньці бабусю, був її учнем, тому і зупинився і підвіз їх безкоштовно, віддячивши цим бабусі. От така лірична історія…» згадує онук Лідії Степанівни.
Заспокоїлась, стомилась доля і надовго осіла у Києві, а разом з долею знайшла спокій у житті і радість у дітях і вчителька початкової школи, виховуючи дітей, своїх та чужих, бавлячи онуків, віддаючи не тільки знання, а й часточку тепла і любові кожному своєму учню.
Джерело: kth.kiev.ua