ЖИТТЯ  ПОЗА  ЕКРАНОМ

 Говорите, що життя у Вас немає?

Що скрізь егоїзм, злочин, брехня, карма людська?

 Говорите, потворне у Вас зараз життя?

Погані умови, думки, діти, життя у суспільстві?

 Ні!

Ви блукаєте по колу ілюзій.

 Погано тоді,

Коли не бачиш,

Не чуєш,

Не відчуваєш,

Коли останні хвилини рахують життя,

Коли діти холодні, голодні, «голі», бездомні.

 Жахливо тоді, коли бабуся хліба у вас попросить,

Коли безнадійно хвора дитина,

Коли мати втрачає сина.

Жахливо тоді, коли останнє, останнє втрачаєш в житті.

 Скажи, жахливе маєш життя ти?

 Цінуйте життя!

Взлети й падіння.

Цінуйте день, хвилину, секунду,

Найважливіших у світі людей.

Цінуйте життя,

Бо воно в нас одне,

На жаль, воно коротке.

РУДЕНКО ОЛЕНА ПЕТРІВНА - учениця Державного навчального закладу "Київський центр професійно-технічної освіти", група 11 за професією «Слюсар з механоскладальних робіт, слюсар з ремонту автомобілів» переможець міського конкурсу поезії серед учнів професійно-технічних навчальних закладів  «Я українець, і я цим пишаюсь».

 Я ДУЖЕ ВДЯЧНА БОГУ

Я  дуже вдячна Богу

За все, що маю я:

За те, що є у мене

Матусенька моя.

За річечку блакитну,

За бурний водоспад,

За квіточку привітну,

За стиглий виноград.

 Я  шлю подяку Богу:

За тихий теплий дім,

За місяць та за сонце,

Що за вікном моїм.

 За пісеньку веселу,

Що ллється з вуст в цю мить,

Нехай подяка Богу

У небеса летить.

 Я Богові співаю,

Бо дуже вдячна я,

Що сонце в небі сяє,

Що радіє вся земля.

 Що золота пшениця,

Смачний нам хліб дає,

А з чистого джерельця,

Вівця водичку п’є.

 Я дякую за слово

І вічне, і живе,

За віру, що спасає

До Господа веде.

 Я бачу щохвилини

Ісусові сліди,

Нехай ця щира пісня лине,

Бо з ним я назавжди.

 ПАВЛЮК АННА - учениця Вищого професійного училища № 25, за професією «Штукатур. Лицювальник-плиточник». Переможець міського конкурсу поезії серед учнів професійно-технічних навчальних закладів  «Я українець, і я цим пишаюсь».

 ЦЕ МОЯ ЗЕМЛЯ

Ми відкрили двері світу
І сказали, хто ми є.
Нас багато розділяли,
Та ми стали на своє. 
Воїнами козаками
Була закріплена земля,
За майбутнє України 
Віддали вони життя !
Рідна моя Україна !
Ти одна лиш єдина!
Землі, що нас об'єднали,
Там де ми за свободу стояли.
Землі, що кров'ю облиті, 
Люди, що горем вже ситі,
Скоро з колін ми станем, 
Покажемо світу хто ми!
Зорі тут на небі сяють,
Тут тепер усе цвіте, 
Граймо музику щасливу
Там, де нашi люди є. 
Де творилася країна, 
Де колись була війна,
Народилася дитина 
іІ сказала: "Це моя земля". 

КАРПЕНКО МИКОЛА - учень Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, група 17-3 «Оператор з обробки інформації та програмного забезпечення»,  переможець міського конкурсу поезії серед учнів професійно-технічних навчальних закладів «Я українець, і я цим пишаюсь»

*****

Я завжди ціную те, що маю -

Від села до широкого краю.

Ціную життя в цій країні,

Доступній не кожній людині.

Нам не обирати, де народитись,

Якщо ж в Україні – треба гордитись.

І коли спитають: «Ти з якої країни?»

З честю відповім: «Із України!

З місця, де покладені душі,

Які до родини були небайдужі.

Я пишаюсь, що їхній нащадок,

Що козацький залишився спадок.»

Тому гордо завжди говорю,

Що за неї рідненьку до кінця простою.

Батьківщина ж за собою свободу несе,

Україна для мене понад усе.

Переживе вона війни й незгоди,

Які б не траплялись життєві пригоди.

І хоч шлях цей буде не із простих,

Зробимо все, щоб її голос не стих.

 Анастасія Владимирська 

***

Всіма силами, мріями, планами

Усім серцем, душею і тілом

Заклинаю тебе, громадянине –

Шануй рідне й лишайся щасливим!

Я не хочу за вбитими плакати,

Досить сліз вже пролито на світі…

Їхні рани квітчаються маками,

А десь там залишаються діти…

Всі твої волелюбнії виспіви

Боронять від загарбників Люди.

В Інтернеті доводячи істини,

Ти забув, що від цього не буде

Менше горя людського за втраченим,

Менше крові на ратному полі.

Я вважаю, нам слід буди вдячними,

Зупиніть же всесвітнєє горе!

Варто в світі триматися рідного,

А на долю не слід нарікати.

Від малого й до самого сивого,

Батьківщина – твоя щира мати!

Катерина Кузьменкова

За нами не палахкотять вогні

За нами не палахкотять вогні,

Нас немає на картах у світі

Ми  тобою лишились одні

І до нас не приносять квітів.

Ми у братській могилі з тобой

І історія в нас спільна

Нас таких, братських, мільйон,

Але наші душі не вільні.

Я не знаю як там сім'я

Дружина й маленькі дві дочки,

А чи знають вони де я?

Чи ходять вони до  садочку?

Чи чекають мене назад,

Чи вже втомились чекати?

В нас тепер доля одна

Мовчати, коли хочеш кричати 

 ***

Я йшла по вулиці безлюдній,

На зустріч мені йшов солдат

Він на руках тримав дитину

Дитину, а не автомат.

На очі сльози навернулись,

Згадались кадри із новин

Як гинуть там наші солдати,

Криваві постріли - це декілька хвилин.

Там між життям і смертю

Немає ні кордонів, ні межі.

Там налетіли кляті круки

Й клюють простори рідної землі…

Я вірю, повернуться всі солдати,

Ми будемо вітатись у дворі

Та знай, ми всі повинні пам’ятати

Героїв, що за нас там полягли

Пам'ять, мов птаха

 За обрій вже сонце сіло,

На вулиці тихо смерка

По моїй щоці так несміло

Летить вниз срібляста сльоза.

І буде котитись багато

Солоних, солоних тих сліз...

Чогось мені важко знати,

Що не зробиш з мертвих живих.

Не встануть померлі з могили

Бабусі та дідусі,

Які нас так щиро любили -

Не з'являться більше в житті.

Лиш пам'ять, мов птаха на крилах

У спогадах їх принесе,

Всміхнуться і скажуть:"Простили,

простили вам, рідні, усе"

Втрачати так важко, що болю

Того тільки час забере.

Як хочеться діду з тобою

Поїсти цукерок іще...

Посидіти в тиші на лавці 

Під деревом тим у дворі

Й рахувати пелюстки у маці,

А не дні, що лишились тобі!

Життя нас не вчить ані граму

Цінувати рідних своїх, 

Приділяти їм більше уваги,

Любити й недоліки їх.

Та я знаю, вони не в образі

На свої нерозумних дітей.

Зустрінемось ТАМ ми всі разом,

Коли доживемо вік цей....

Таким чином вони нас навчили

Тим знанням, що збагнули самі.

Сподіваюся, ти там щасливий!

В моїм серці ти ВІЧНО ЖИВИЙ!

Дай, Бог!

 Зійшли сніги, зима змінила нас:

Лилася кров, схвильовані серця.

Настав для України скрутний час...

Ми стали цінувати враз життя!

Під пострілами згніваних очей

Ми втратили найважливіше - єдність

І скільки ще недоспаних ночей

Згвалтують просто нашу совість...

Ми вже зломились, не знайшли надії

І втратили не менше - дух

Ми розділились легко й безнадійно,

Хоч прагнем існувати в мирі тут.

Нам лиш зосталося чекати,

Коли нам вкажуть далі путь

І Україну - нашу матір

Безжально знищать й розкрадуть...

Згубили ми її самі,

Схотіли те, чого не треба

Дай, Бог, щоб далі мали ми

Свою країну й МИРНЕ небо!

***

Вы знаете, а мир несправедлив 

Он дарит красоту лишь тем,

Кто обделен душой

Вот с виду, человек, он так красив,

А внутри до капельки гнилой!

Зато он судит всех, считая себя Богом

Не зная, не вникая в жизни стих

Он скажет неприятного так много,

Лишь только потому что зависть правит им

Но для тебя мир клад оставил, 

А ты его не замечаешь

И в одиночестве, как маску сняв

Ты только это понимаешь...

Ведь ты не обделен ничем,

Ты душу чистую имеешь.

А это есть желаний тот предел,

О котом многие лишь дремлют.

Они ведь куклы, куклы у судьбы,

Они ее совсем не понимают,

Это они так много лишены

Они гниют, сами того не зная...

Оля Підвисоцька, ліцей "Наукова зміна"

В простих речах 

В простих речах шукати щастя 

Заповідали нам старі 

Усі пробеми та прокляття 

Забути як помилку в Кобзарі 

Не забувай ким народився 

В твоїй душі славетний дух 

Не забувай як Бог наснився 

В часи запекліших розрух 

Не забивай про ритм у грудях 

Який підтримує життя 

Не забувай шукати в людях 

Всіх добрих якостей злиття 

Не забувай про світлу думку 

Яка осяє темний путь 

Коли немає порятунку 

Не забувай про свою суть.

Життя не казка (про солдата) 

Моє життя не казка, знаєш

Я не герой твоїх думок.

І хай мене ти відчуваєш,

Як у руках своїх вінок.

Моє тепло з тобою, може,

Але мої думки не тут...

Коли ж ти зрозумієш, Боже,

Що наші мрії далі йдуть?

Вони на небесах, у хмарах,

А ми стоїм без зайвих слів.

Ми у неправильних всіх парах

Не бачимо щасливих днів.

Майдан 

Не вбивайте народ! Адже він ні при чому

Навіщо вбивати? Навіщо одному

Кулю у лоба, а іншому волю?

Це гроші? ЧИ що це? Влада міняє

Когось вона любить, а когось вбиває

Чи треба, чи треба робити так люди?

Не можна, не можна нам цього забути

За волю, за славу, країну, дітей

Все більше і більше в народу ідей

Заспіваємо гімн, заспіваємо разом

Не треба травити гранатами, газом

Бо разом ми сила, ми будемо битись

Ми будемо жити, а не журитись

Хандельди Марія

***

Україна в моєму серці.

Навіки вона одна. 

Чому питати не треба - бо це рідна моя земля. 

Тут минуло моє дитинство і юнацьки мої пролітають роки.

Тут усе до болю знайоме.

Тут усі мої сестри й брати.

І дерева і трави і квіти - все миліше на рідній землі.

Хіба можна свій край не любити?

Його ріки,лани і ліси?

Тут чудові Карпатські гори,полонини й трембіти гучні.

Кришталеві Волині озера

Повні мавок казкові ліси. 

Східний степ наш безкрайній широкий

Де кургани німі височать

Над ним сокіл літа одинокий

Ковила й горицвіт трепотять.

Там могутні Дніпрові хвилі

омивають пороги Січі і біжать до Чорного моря, звідки сіль везли чумаки. 

Рідний край свій любити треба не за небо його голубе,не за землі його родючі

А за те,що він в тебе є.

Україну свою люблю я не за щедру її красу,не за пісню її солов'їну не за свіжу ранкову росу.

Не за те у моєму серці навіки вона одна. 

Лиш тому для мене єдина - бо це рідна моя земля.

                 Влада Музиченко                   

Не згорить полум’я віри.

В Україні щасливий народ,

І люди тут щирі й завзяті.

Знайдіть ще країну таку,

Де стільки сміливих солдатів.

Не знайдете такої ніде,

Окрім рідної Батьківщини.

Ми за неї життя віддаєм,

Ми вмираєм заради країни.

І не має чужих серед нас,

Бо усі хочуть миру й надії.

І до поки в наших серцях,

Не згорить полум’я віри.

Сподівання на краще завжди,

Буде разом із нашою силою.

Поезії учениці 8-А класу СШ 76 імені О. Гончара Чубар Дар´ї

Борімось, люди, за нашу Україну! 

За нашу честь і волю

У бій йдем з ворогами,

Не будемо здаватись,

Оскільки Бог із нами.

Гей, люди, помолімось

За славних тих героїв,

Життя вони віддали,

Щоб кожен був собою.

Не втратили ми дух

І гідність Батьківщини.

Піднімемо всі прапор

За вільну Україну!!!

Жахливе слово війна… 

Здавалось, на світі панує в нас мир,

І горя люди не знають,

З віконця хати видно поріг

І діти у волі зростають…

Але, прокинувшись зранку,

Постріл стривожив дитя.

Вдивившись в чорний дим ганку –

Тата вдома нема…

О рідно земле, о рідний краю,

Чому такі муки зазнав?

О Батьківщино, чому наш народ

В обіймах війни помирає???

Здавалось, біди не знали…

Й садок знов розквітне стиха…

На жаль, роки спливають,

І вибухи чути здаля…

Здолаєм ненависть і втрати,

Знайдемо світло в пітьмі,

Дали нам клятву солдати:

«Покладемо край цій війні!»

Пісня про розбиті серця

Відчинене вікно,

Летять всі ластівки,

Не так вже і давно

Прокинулась я уві сні.

Чи прийдеш ти сюди-

У затишний наш дім?

Молюся Богу я щоднини

Звідусіль.

Тече німий струмок,

Чорніють квіточки,

І синє небо все

Затьмарив чорний дим.

Я прошу лиш одне –

Мій любий, не вмирай!

Не треба мені тих

Всіх грамот і медаль!

Не зможу жити я

Всю вічність в самоті.

Для мене ти – один,

Один на всі віки!

Відчинене вікно,

Летять знов ластівки…

Не в силах пройти шлях

Одній, без почуттів…

Тищенко Марія Валеріївна

Цикл віршів: «Про Київ всі думки і мрії», № 1 «Київський узвіз»

Гімназія №34 «Либідь» ім. В. Максименка, 11-Б клас

Освідчення в коханні

Як річкою, в'ється до долу узвіз,

Щоб злитись в обіймах з Подолом,

І всім розказати, що любить до сліз

Свободу, і жалючим болем

Серденько йому безкінечно болить,

Бо кров'ю людей він политий,-

Історія вся двох останніх столітть

Кромсала його, наче бритва.

Та завжди надія спасала його

Від горя і різних напастей,

Не втратив красу і натхнення свого,

І віру священную в паству-

В народ, що у Києві вічнім живе,

І пестить його, і кохає,

І любить це місто він понад усе,

Бо кращого в світі немає!

Солов`їна Батьківщина

На мапі одна є країна,

Священна у неї земля,

То – ненька моя, Україна,

Ріднішої в світі – нема!

Пшениця в полях колоситься,

Шевченкове слово луна

І ластівка, наче жар-птиця,

Над річкою вільно літа.

Там соняшник жовтоголовий

На варті любові стоїть,

Поринуть завжди він готовий

В безмежного неба блакить;

Там діти щасливі зростають,

Свобода у них у крові;

І щирії пісні співають

В гаях і лісах солов`ї!

Оксамитово – лагідні очі…

Оксамитово-лагідні очі

Мають зорі, над містом вони

Посідали гуртом серед ночі-

Заколисують мрії і сни.

Небосхилом привітним прикритий,

Мирно Київ спить, як немовля,

Всі ми всесвіту спільного діти,

І нам світить любові зоря.

Сто ангелів – небесних охоронців

Небесна сотня захищає нас,

Здобутки наші радісно вітає,-

З гори небес все видно без прикрас,

Нехай же серце України процвітає!

Спасибі, ангели, герої наших днів,

Довічні ви свободи охоронці,

Освячуєте ширину ланів

Своїм промінням-ясним, як у сонця!

Павленко Маша 

Воїнам АТО

Великим, мужнім воїнам АТО,

Що будуть вічно в серцях жити,

Що змушені на території шматок

Страшенних мук війни терпіти.

Вас пам’ятатиму, не дивлячись на час

І напишу оці вірші. Нехай вони негарні,

Вони невдалі…Вірю я у вас

Та вірю: заклик мій не виявиться марним.

Ви переможете, я вірю, обіцяю!

Ви зможете честь нашу зберегти,

Ви повернетеся додому в славі, знаю,

А поки спробуємо вам допомогти…

Ви не одні! Ви маєте боротись!

За Україну, наше спільне щастя, мир.

І хоч се дуже важко, згодьтесь,

Повірте, стихне й сеї війни вир…

А все завдяки вам…ви захистили,

Ви не здалися, хоча се смерть і страх…

Заради нас ви кров свою пролили,

Зустрінем вас з подякою в очах…