Про особливості бюджетного фінансування освітньої галузі столиці, прозорість нарахування і використання коштів, активність громади і проект майбутнього – шкільний ваучер – розповіла директор Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації Олена ФІДАНЯН.

– Олено Григорівно, нині освітян країни турбує питання державного бюджету, адже саме від нього залежатиме і своєчасність отримання заробітної плати, і внесення коштів за комунальні послуги, ремонти закладів. Яким є бюджет київської освіти?

– Він становить приблизно третину бюджету міста. З 2009 по 2013 роки ми спостерігали його зростання. За попередніми показниками, у 2014 році – під час економічної скрути – він виявиться суттєво меншим. Якщо поглянути на бюджетні складові, то побачимо, що величезна освітянська галузь на більш як 92% фінансує: заробітну плату (73,1%), комунальні послуги та енергоносії (12,8%), харчування дітей та учнів (6,3%). Отже на ремонти, розвиток та інше у бюджеті залишається менше 8%! Такий розподіл фінансових ресурсів існує досить довго. Тож зрозуміло, що без багаторічної фінансової підтримки громади освітянської галузі навчальні заклади вже давно б мали інший, менш привабливий вигляд. В Україні – тривала історія підтримки освіти. Наприклад, майже сто років тому, в далекому 1917 році, у період закладання основних принципів державної політики галузі освіти в Українській Народній Республіці Центральній Раді довелося самій дбати про додаткові кошти на організацію культурноосвітньої діяльності. Так, 11 березня 1917 року був утворений Національний фонд. Саме тоді у Києві з’явилося товариство «Копійка на рідну школу». Це – яскравий приклад благодійної підтримки освіти в нелегкі політичні та економічні часи. 

– І нині освітня сфера потребує благодійної допомоги?

– Безсумнівно, освіта не зможе повноцінно функціонувати без неї. При, так би мовити, вербальній повазі до вчительства в Україні традиція недофінансування галузі існує багато років. Але важливим є те, що всі учасники освітнього процесу хочуть бачити і розуміти, на що витрачаються гроші. Йдеться і про державне фінансування, і про благодійні внески батьків. За уважу, що на сайті департаменту нещодавно створено окрему сторінку «Прозорість», на якій розміщено повну інформацію про бюджет галузі й кожного закладу, підпорядкованого безпосередньо департаментові. А у розділі «Благодійна допомога» можна знайти інформацію про кількість благодійних фондів за районами та типами навчальних закладів. Зауважу, що розміщено посилання на електронні сторінки лише тих фондів, які виявили бажання оприлюднити ці дані на нашому сайті.

ВАЖЛИВІ ВІСІМ ВІДСОТКІВ

Адміністративний, директорський корпус насамперед цікавлять ті вісім відсотків бюджету, спрямовані на ремонти і розвиток. Директор хоче розуміти, що саме входить у ті вісім відсотків, які бюджетні програми стоять за цими видатками? Батьки теж хочуть знати, на що витрачаються кошти держави, – щоб не дублювати вирішення певних питань. Скажімо, чи варто перед опалювальним сезоном перейматися утепленням фасаду закладу і планувати його самостійно, або це утеплення вже передбачене місцевою бюджетною програмою. Нині система має стати докорінно іншою, прозорою, щоб до інформації про кошти, які витрачаються на освітню галузь, мали доступ і керівники, і педагоги, і батьки. І не тому, що один якийсь чиновник так вирішив зробити. СРСР, наприклад, припинив існування не через рішення Михайла Горбачова, а тому, що держава більше не могла існувати в тій моделі. Так і сучасне українське суспільство «дозріло», усвідомило необхідність власної участі в житті країни. Бо йдеться не так про контроль діяльності керівників різних рівнів, як самоусвідомлення і бажання впливати на сьогодення і майбутнє власного міста, району, держави. А оскільки освіта так чи інакше стосується життя майже кожної родини у країні, то і рівень інтересу громадськості саме до цієї галузі дуже високий. Суспільство розуміє, що ось ці вісім відсотків фінансування для навчальних закладів не є повноцінними, системоутримуючими коштами. Нині як ніколи громада є активною – наприклад, у різний спосіб підтримує нашу армію. Але водночас благодійники і волонтери прагнуть бути певними, що їхня допомога буде дієвою. Так само батьки хочуть знати, як держава фінансує заклади освіти і де особисті зусилля можуть бути найдоцільнішими, як вони вплинуть безпосередньо на якість освіти чи здоров’я дитини. Дуже актуальною є роз’яснювальна робота з батьками – що будь-яка допомога має бути законною. Аби не сталося так, що шанованих педагогів після такої допомоги звинувачуватимуть у непрозорості чи непорядності. 

– Але ж не всю допомогу можна виміряти грошима. 

– Звичайно, вона буває різною. Наприклад, у Києві кілька років діє проект «Громадсько-активна школа». Цікавим є досвід спеціалізованої школи №23 Деснянського району. Директор розповідає, що батьки там не наймають охорони – вони створили графік чергувань і стежать за порядком самостійно. Також безоплатними є заняття у гуртках, майстер-класи – з малювання, вишивки тощо. 

СТІНИ ОДНІЄЇ БУДІВЛІ 

Нині суспільство розуміє, що краще – разом. Але, зізнаймося, що часто і батьки, і працівники школи докладають зусиль для досягнення, по суті, однієї мети, однак діють незлагоджено, не розуміючи один одного. Треба усвідомити, що і ті, й інші, метафорично кажучи, зводять паралельні стіні однієї будівлі. І лише коли ці стіни будуть однаково рівними і міцними, будівництво буде результативним. Для цього потрібні однакові принципи, правила будівництва, спільне бачення кінцевого результату. І, звичайно, прозорість і зрозумілість дій усіх учасників. Звісно, для хорошого результату потрібні значні кошти. А що роблять люди, коли грошей бракує? Рахують кожну копійку. І думають над тим, як використати наявне най оптимальніше. Я впевнена, що кожна прогресивна діяльність має чимось мотивуватися. Скажімо, дирекція школи спільно з батьками знайшли спосіб суттєво підвищити енергоефективність закладу: утеплили фасад, замінили усі вікна на металопластикові, а звичайні електричні лампочки – на економні тощо. Було б доцільно гроші, заощаджені у результаті такої модернізації навчального закладу, передавати на його баланс. Тоді б можна було відчути реальну користь від підвищення енергоефективності. І проведені роботи з часом би окупилися. Але освітня система, яка працює нині, просто зменшить фінансування на електро- і теплопостачання осучасненому закладу на наступний рік. І якщо раптом зима буде суттєво холоднішою, директор «опиниться у пастці», адже перевитрачатиме передбачені ресурси. Вважаю, що держава повинна змінити цей підхід. Але зміни, як і все у системі освіти, мають бути плановими, поступовими, відпрацьованими. 

– Зрозуміло, що на часі економне й раціональне використання наявних коштів. А чи працюють фахівці департаменту над можливими змінами принципів фінансування? 

– Сьогодні воєнні дії, що відбуваються на території нашої країни, наче у прірву «засмоктують» ті фінанси, які могли б піти на розвиток держави в цілому. Але це не означає, що нам варто чекати ліпших часів для реформ. Тож уже нині йдеться про перспективи впровадження шкільного ваучера. Це – один зі шляхів до відкритої та прозорої конкуренції в освіті, підвищення її якості. Його введення відкриє нові можливості перед усіма учасниками освітнього процесу. Адже батьки разом із дитиною матимуть змогу обрати школу, в якій можна отримати ґрунтовні знання, що стануть запорукою успіху в дорослому житті. Для вчителів є перспектива підвищення заробітної плати та модернізації умов праці. А місто таким чином може природно оптимізувати шкільну мережу, раціональніше використовувати бюджетні кошти. Попереду – велика робота над розрахунками щодо фінансової ефективності пілотного проекту «Гроші ходять за дитиною», визначення складових формули шкільного ваучера. Група директорів київських шкіл уже активно проводить цю роботу. Департамент здійснив розрахунки вартості поточного утримання одного учня за типами навчальних закладів та районами. Це стане відправною точкою, від якої ми розпочнемо економічне обґрунтування можливостей столичних шкіл щодо переходу на новий принцип фінансування. Звісно, робота над цим проектом не буде швидкою та легкою. Експерти прогнозують, що його втілення на теренах України можливе не раніше, ніж за 5–10 років.

Спілкувався Максим КОРОДЕНКО
Інтерв’ю опубліковане в газеті «Освіта України», №42 від 10 листопада 2014 року