Голова ГО «Всеукраїнське об’єднання громадян “Країна”» Олександр Сопов нагородив однією з найвищих відзнак організації – знаком народної пошани «За вірність національній ідеї» колишнього директора єдиної в Євпаторії української школи, а нині директора київської школи № 309 Ольгу Тимошенко.

 Урочиста подія відбулася в Департаменті освіти і науки, молоді та спорту столиці за участю керівника Департаменту Олени Фіданян.

 Вручаючи нагороду, Олександр Сопов підкреслив: «Сьогодні ми не лише хочемо відзначити Ольгу Олексіївну за її вірність Батьківщині, національній ідеї, а й на прикладі цієї мужньої жінки спонукати інших громадян України на героїзм, видатні досягнення, сумлінну працю… Адже саме такі патріоти, як Ольга Тимошенко, є гідним прикладом для наших співгромадян. Лише з такими людьми ми зможемо побудувати сильну та незалежну країну».

 За словами самої нагородженої, виявлені довіра та підтримка для неї є дуже знаковими. «Немає нічого важливішого, ніж коли навколо тебе з’являється коло однодумців, – зазначила Ольга Тимошенко. – Бо коли потрапляєш у нове місто, нове життя, то спочатку думаєш, що тебе підтримує мало людей. Але саме такі моменти допомагають зрозуміти: насправді навколо є багато однодумців, які завжди готові прийти на допомогу».

Варто відзначити, що нагорода знайшла свою героїню завдяки публікації про неї у «Дзеркалі тижня». Напередодні Дня вчителя оглядач Оксана Онищенко записала інтерв’ю з Ольгою Тимошенко, розповівши мільйонам людей про її сміливість та силу духу. Пропонуємо до уваги фрагмент цієї бесіди:

 «… – Ольго Олексіївно, розкажіть, як вашій українській школі жилось у Криму під час анексії?

 – Почався величезний тиск з боку російської спільноти і громадської думки. А після референдуму в березні 2014-го року школу стали вважати "осередком зла" — всі вороги Росії, мовляв, сконцентрувалися там — директор, учителі, батьки, діти. У моїй школі навчалося дуже багато дітей військовослужбовців. Ми знали все, що відбувалось у військовій частині, розташованій поблизу міста. Спочатку до неї під'їхали автобуси з "казаками", потім підтягнулися зелені чоловічки. Вони оточили частину, лізли через паркан. Ходили чутки, що наші військові мали наказ уникати збройного конфлікту. Але спокійно спостерігати те, що творилося під стінами частини, теж складно. Тому наш командир частини змушений був заварити сейф із зброєю. Бо чоловіки гарячі, а "казачки" вели себе дуже нахабно.

 Дружини й діти оточених українських військових вийшли до військової частини і утворили живий захисний ланцюг. Стали, взявшись за руки, між своїми чоловіками й окупантами. Жінок і дітей штовхали, намагаючись розірвати зчеплені руки. Уявіть собі: вони стоять перед оцими озвірілими "казаками", а за парканом — чоловіки і батьки, які розуміють, що б'ють їхніх дітей і дружин. А потім наші тата-військові почали отримувати СМС-ки з погрозами — що зроблять з їхніми дружинами і дітьми, якщо вони не "заберуться звідси". Це було жахливо. Діти виросли у мене на очах, я добре знала мам. І я сприймала всі ці події дуже гостро.

 А тут ще сталася небезпечна історія, яка потім почала обростати легендами в окупованій Євпаторії. Напередодні референдуму до школи зайшов представник "самооборони Криму". Він побачив у холі український прапор (а це ж ще навіть референдуму про приєднання до Росії не було!) і почав його рвати. Молода вчителька першого класу кинулася захищати прапор, а першокласники — свою вчительку. Не вірилося, що це все відбувалось у ХХІ столітті, в Європі. Такі страшні речі не можна пояснити словами чи якоюсь логікою.

 Від самого початку окупації чиновники, швидко перефарбувашися, почали "обробляти" директорів шкіл. Начальник управління освіти розповідала нам усім, що тепер, коли Крим приєднався до Росії, у нас буде втричі більша зарплатня. А я відповідала: "Я не просила у Росії цю зарплату. Я хочу жити в Україні". На що начальниця відповідала: "Щоб ніхто крім мене цього не чув! Закрила рота і пішла працювати!"

 А мовчати було неможливо. Я ж не тільки директор, я вчитель української мови і літератури. Завжди намагалася виховувати патріотизм на прикладах людей, які віддавали за Батьківщину своє життя. А тепер що, отак просто взяти і змінити прапор, вишикувати дітей на лінійку і змусити їх співати гімн чужої держави? Як їм сказати: "Діти, вчора я закликала вас любити Україну, а тепер це вже не наша країна. Тепер ми любимо Росію"? Ні, я так не змогла.

 Найстрашніше для мене в тій ситуації було те, що, як виявилося, я не знала людей. Деякі з них раніше говорили одне, а, виявляється, думали зовсім інше. Половина батьків швидесенько сказала, що їм українська мова непотрібна. Серед учителів настрої теж змінилися. Знайшлося багато таких, хто раптом показав ікла і дуже агресивно почав виступати проти України. "За" лишилося п'ять-шість чоловік...

 Весь світ тріснув навпіл. Колективи, душі, країна. А діти витримали. Мої учні так і залишилися патріотами. На свято останнього дзвоника наша початкова школа разом з батьками прийшла у вишиванках. А саме свято ми провели українською мовою. Старшокласники прийшли у вишиванках на випускний. Вони казали: "Хай лунає гімн Росії, а ми будемо співати про себе гімн України". Урочиста частина вечора теж була українською.

 Багато дітей відмовилися від російського атестату. Не зважаючи на постійні залякування ("ви залишитеся взагалі без документа про освіту, Україні ви непотрібні"), на обіцянки ("вас візьмуть на навчання хороші російські виші"). Я на їхньому тлі не мала права давати слабинку. Налаштовані проукраїнськи батьки і вчителі приходили до мене, просили поради, питали, що буде далі і що робити. Батьки були в розпачі: "Ми до російської школи дітей не віддамо!" А що я мала сказати? Підтримувала усіх як могла.

 Директори наших міських шкіл відразу зайняли антиукраїнську позицію. Вони заклеїли герби України на своїх школах наступного ж дня після референдуму, щоб довести свою відданість "Великій Росії". Тому до мене зверталися і патріотично налаштовані батьки з інших шкіл. Вони хотіли, щоб діти отримали українські атестати, вступили до українських вишів. Ми телефонували особисто заступнику міністра освіти Павлу Полянському. Він відповідав на всі телефонні дзвінки цілодобово. Усе розповідав, пояснював, допомагав вирішувати. Якби ви знали, з яким боєм ми одержували українські атестати, як ми тиснули на управління, на Міносвіти Криму, скільки було перепон!

 Звісно, все це довго тривати не могло. На мене пішли доноси. Про нашу школу почали говорити, що це осередок націоналізму, що тут всі бандерівці…».

 Повний текст інтерв’ю можна прочитати тут: http://gazeta.dt.ua/personalities/direktorka-shkoli-z-krimu-patologichno-ne-vinoshu-zradi-_.html

За інформацією ГО "ВОГ"Країна" 

http://vto-orden.com.ua/catalog/award/21102015-vishu-vidznaku-za-virnist-nacionalnij-ide