У дореволюційні часи викладачі середніх шкіл – гімназій або реальних училищ, підпорядкованих Міністерству народної освіти, мусили вбиратися у встановлений формений одяг. Власне, те ж саме мали робити службовці інших державних установ царської доби. У користуванні формою зустрічались безліч нюансів, до того ж відповідні правила час від часу переглядали. Це, до речі, стосувалося не лише педагогів, а й учнів. Переважаюча частина вчителів належала до відомства народної освіти, відповідно вони носили присвоєний йому формений мундир темно-синього кольору. Правила носіння цього мундира були вельми складними. Почати з того, що за регламентом, затвердженим у 1906 році, для всіх цивільних чинів відомства передбачалося аж шість різновидів уніформи: парадна, святкова, звичайна, особлива, буденна і дорожня.
У правилах докладно перелічувалися випадки, в яких належало використовувати ту чи іншу форму. Скажімо, дорожній варіант носили не тільки у відрядженнях та «взагалі при виконанні служби на відкритому повітрі або поза містом», але й «при супроводженні Їх Імператорських Величностей та Їх Високостей у вояжах». Мабуть, запам’ятати це все педагогам було не легше, аніж їхнім вихованцям вивчити винятки з правил латинської мови або формули тригонометричних співвідношень. Цікаво, що до парадного і святкового мундира включали трикутний капелюх, а також спеціальну невеличку шпагу «цивільного зразка» зі срібним темляком та кистю. Шпагу належало носити на особливій портупеї, але мало хто цим переймався, і символ шляхетства просто засовували до кишені мундира. А емблемою відомства народної освіти на кашкетах і в петлицях був у Російській імперії двоглавий орел у лавровому вінку.
Що ж до жінок, які служили у тому ж відомстві, то вони могли вдягати плаття довільного крою. Але колір усе одно мав бути темно-синім.
Заможні пенсіонери
Педагогічний персонал державних навчальних закладів отримував платню згідно з офіційними розцінками. При цьому основну роль у визначенні розміру заробітків відігравала вислуга. Так наприкінці XIX – початку ХХ століття для викладачів гімназій існували чотири стандартні ставки від 750 до 1500 рублів на рік при стандартній зайнятості 12 уроків на тиждень. Педагога-початківця зараховували на найнижчу платню, і лише відпрацювавши в одному навчальному закладі п’ять років, він переходив до наступної категорії. Півтори тисячі на рік отримували ті викладачі, які бездоганно відпрацювали в гімназіях не менше 20 років. По досягненні цього стажу їм, до речі, автоматично надавалося звання заслуженого вчителя. Але в ті часи навіть найвища базова ставка ледь забезпечувала необхідні потреби обтяженого сім’єю педагога, тим паче, що з роками вартість життя неухильно зростала. А найнижча ставка 750 рублів була на рівні заробітку досвідченого робітника й доволяла інтелігентові вести саме лише убоге існування.
Втім, становище суттєво полегшували прибавки: за «класне наставництво» (в одному або двох класах) і за додаткові уроки. Це нерідко збільшувало вчительський заробіток до двох, а то й трьох тисяч. На них вже можна було пристойно жити. Пенсію, однак, нараховували тільки в межах «голої» ставки. Для призначення її в повному обсязі треба було прослужити 25 років. Часто траплялося, що вчителі, навіть накопичивши пенсійний стаж, залишалися на службі. Це гарантувало подвійну вигоду: по-перше, пенсію платили повним рублем разом із жалуванням; по-друге, за кожні додаткові п’ять років пенсійна сума виро тала на 20%.
Як наслідок, у навчальних закладах працювало багато досвідчених педагогів-ветеранів. У жіночих гімназіях, як правило, і програми були простішими, і платня нижчою. Базова ставка вчительки впродовж тривалого часу становила лише 300 рублів на рік – але за шість уроків на тиждень. Ті викладачки, яким сімейний стан дозволяв не шукати приробітку, цим задовольнялися, а інші набирали якнайбільше годин (приміром, у Київській міністерській жіночій гімназії одразу кілька вчительок щотижня проводили по 18 уроків і, відповідно, отримували 900 рублів).
Директорам чоловічих гімназій тривалий час платили ставку 1200 рублів на рік плюс 800–1200 рублів «столових», а також надавали службову квартиру (або додаткові «квартирні» суми). Коли ж у травні 1912 року було видано закон «Про поліпшення матеріального становища службовців у середніх загальноосвітніх чоловічих навчальних закладах», директорська платня зросла у півтора раза (ставка 1800 рублів та стільки ж квартирних). Було розширено й «фонд заробітної плати» гімназій, що дозволяло збільшити прибавки за додаткові уроки. Мінімальна пенсія директора, згідно з новим законом, становила 2000 рублів на рік, інспектора – 1800 рублів, вчителя з вищою освітою – 1800 рублів, без вищої освіти – 1100 рублів, ви - кладача підготовчих класів – 900 рублів. Таке пристойне забезпе чення на старість можна було ще поповнити шляхом участі в пенсійних касах.
Громадське життя педагогів
Аж до настання революційної доби в нашому місті не існувало професійної спілки працівників середньої освіти. Проте шкільні педагоги знаходили різноманітні форми спілкування, беручи участь у тих чи інших громадських об’єднаннях. Зокрема, у 1907 році було засноване Київське педагогічне товариство, яке назвали ім’ям видатного педагога Костянтина Ушинського. Його головою обрали викладача нарисної геометрії Ісидора Рекашєва. Товариство сприяло налагодженню контактів між викладачами шкіл різноманітного рівня, поширенню методичного досвіду. Вирішенням подібних задач займався і Педагогічний музей. У 1911 році для нього було споруджено гарне приміщення на вулиці Володимирській за проектом Павла Альошина і коштом мецената Семена Могильовцева, а 1912-го кияни побачили тут різноманітні музейні експозиції. Нині у колишній будівлі музею діє наступник корисного закладу – Будинок вчителя.
Чимало педагогів брали участь у просвітницьких об’єднаннях, які прилучали до знань широкі народні верстви на засадах волонтерства. Таким було Київське товариство грамотності, засноване ще 1882 року. Воно організовувало популярні лекції, читання, недільні школи, поширювало літературу, утримувало мережу бібліотек. Упродовж тривалого часу його головою був свідомий українець Володимир Науменко, який спирався на допомогу численних однодумців. Проте 1908- го царська влада заборонила це об’єднання, звинувативши його в «українофільстві». Так само тоді заборонялося навчання українців рідною мовою. Щойно Лютнева революція 1917 року зробила це можливим, як у Києві з’явилося «Товариство шкільної освіти на Україні», котре швидко розгорнуло діяльність зі створення українських шкіл. Очолював його Іван Стешенко. Вже у березні того ж року зусиллями Товариства було створено першу в Києві українську гімназію, названу іменем Тараса Шевченка. До її молодшого класу од - разу записалося понад 60 дітей. Класними аудиторіями для цього закладу поділилася приватна жіноча гімназія Аделаїди Жекуліної (тепер будинок школи №138 по вулиці Артема). Відтоді у місті на Дніпрі відлічується історія української середньої освіти.
