Вона прийшла у школу для незрячих дітей 55 років тому і відтоді випустила не одне покоління учнів, серед яких сьогодні є програмісти, економісти, навіть доктори наук. За більш як п’ять десятиріч роботи з особливими школярами у педагога виникали різні ситуації, втім жодного разу не було й думки шукати інше місце. Адже у школі, де навчаються діти сліпі та слабозорі, вчитель стає не просто викладачем шкільної дисципліни, а й старшим другом і наставником, що навчає долати труднощі та вірити у себе.
Тільки справжні педагоги
Київська загальноосвітня спеціалізована школа-інтернат №5 ім. Я. Батюка, що на вулиці Вишгородській, має більш ніж столітню історію і сьогодні є однією з п’яти шкіл в Україні, де отримують освіту слабозорі та незрячі діти з різних регіонів. Про особливості роботи педагогів спеціалізованого закладу нам розповіла директор школи заслужений працівник освіти України Людмила Коваль.
«Ми знаємо, що призначення вчителя у загальноосвітній школі – це навчити і виховати дитину, – каже Людмила Сергіївна. – Але у нашому спеціалізованому закладі для педагогів є ще й особлива умова – любити дітей, без цього тут не затримується жоден вчитель. До нас на практику приходить багато студентів, тож ми одразу відчуваємо, хто зможе працювати, а хто – ні. Тому без усілякого пафосу можна сказати, що ті педагоги, які працюють чи працювали у нас по 50 років і їздили на роботу через усе місто, роблять це не заради зарплати, а тому що люблять цих дітей і живуть їхнім життям. У нас нелегко працювати, адже часто приходять учні, які не вміють ані шнурки зав’язати, ані ложку тримати, тож учителям доводиться вихідними і прати для дитятка, і помити його, хоча це і не функція школи. Та головне – з перших кроків у цій школі ми говоримо, що в особливої дитини має бути девіз: «Ти все зможеш подолати, тільки треба повірити в себе». І це гасло несуть через роки усі справжні педагоги нашої школи. А несправжніх у нас просто немає…»
Заслужити повагу
Таким справжнім педагогом у школі-інтернаті №5 є і вчитель вищої категорії, відмінник освіти України, кавалер ордена Святого Миколи Чудотворця, математик, методист і класний керівник Ганна Олександрівна Снігир. Вона прийшла до школи для сліпих, що 1959 року розташовувалася на вулиці Артема, ще навіть не закінчивши Київський педагогічний інститут ім. Горького, і першим її випускникам вже далеко за шістдесят. «Я працювала піонервожатою у 139-й школі, коли мій директор пішов до цієї школи. Йому потрібен був математик, тож запросив мене. Я прийшла, подивилася на цих дітей, і мені захотілося залишитися. Не можу сказати, що зустріли мене добре, скоріше навпаки. Адже до цього математиком тут сорок років працював учитель від Бога Іванов, якого усі любили й поважали. І раптом з’являюся я – якась плюгавка, що навіть інституту не закінчила. Я їх страшенно дратувала. А хлопці тоді були усі переростки і більшість – підривники, що втратили зір, підірвавшись на воєнних снарядах. Та згодом ми знайшли спільну мову, і тепер вже вони мені телефонують на свята: «Ганно Олександрівно, це Андрій, ви мене пам’ятаєте?». А Андрію вже 63 роки…»
Навчання на дотик
Математика – предмет складний для учнів будь-якої школи. Аби оволодіти знаннями і навичками за навчальною програмою (яка, до речі, нічим не відрізняється тут від програм інших загальноосвітніх закладів!), школярі не користуються звичною дошкою. Щоб показати рельєфне креслення, учитель повинен підійти до кожного учня, щоб той провів пальчиком по відрізку чи фігурі. Пишуть і читають незрячі діти руками, тож кожен учитель спеціалізованої школи повинен знати шрифт Брайля. І все ж, попри усі складнощі в оволодінні предметом, серед випускників Ганни Олександрівни чимало тих, хто пов’язав своє життя з математикою і вступив до престижних вишів. «Звісно, на вступних іспитах нашим дітям буває складно. Адже в аудиторії завдання пишуть на дошці, якої вони не бачать. Тож, якщо викладач добрий, ми просимо, аби він накреслив ескіз за допомогою наших приладів для незрячих. А далі вже вони втягуються, добре оволодівають предметом і йдуть на рівні інших студентів. Наші випускники навчаються в університеті ім. Тараса Шевченка, КПІ, НАУ, Києво-Могилянці, є кандидат економічних і навіть доктор математичних наук», – розповідає Ганна Олександрівна. Вона пам’ятає кожного свого учня і надзвичайно радіє їхнім успіхам у навчанні та щасливому сімейному життю.
Шкільна любов і життєствердний приклад
Так сталося, що саме в інтернаті Ганна Олександрівна зустріла свою долю. Із В’ячеславом Федоровичем, що викладав музичне мистецтво, вони познайомились у стінах школи, коли в обох за плечима вже був багаж минулого, і прожили душа в душу 30 щасливих років. На жаль, чоловіка вже немає на світі, але у пам’ять про нього вчителька щодня намагається навчити своїх хлопців і дівчат самостійності. «Чоловік також був підривником і з п’яти років незрячим. Тоді у однієї мами одразу двох дітей поклало, а В’ячеслав утратив зір. Але батьки йому весь час казали: «роби сам», тож змалечку він і в городі допомагав, і вдома. Ви не уявляєте, які у нього були золоті руки! Гості, які приходили до нас у квартиру, не вірили, що весь ремонт він зробив власноруч за допомогою своїх спеціальних приладів. І, маючи такий приклад, своїм хлопцям-семикласникам купую викрутки, і вони шафки перевіряють, чи ніде бува не розкрутилося. Тішуся, що виростуть самостійними, не будуть нікому тягарем, то й життя у них вдало складеться…»
Почути красу
Стіни школи-інтернату №5 розмальовані квітами, тож освітяни часто чують від гостей: «Навіщо? Адже діти незрячі, все одно їх не бачать!». А вчителі пояснюють, що таким чином намагаються долучати учнів до прекрасного. Адже тим, хто не може тих квітів побачити, про них розкажуть інші учні чи педагоги. Не обмежувати світ прекрасного, не створювати бар’єри у сприйнятті світу – це також принцип цієї школи. Саме тому вчителі регулярно вивозять дітей на прогулянки містом, відвідують разом театри, кінотеатри і музеї. «При Союзі ми дітей і до Москви возили, і до Ленінграда. Учні з інших міст роз’їжджаються по домівках тільки на канікулах, тож вихідними наші вихованці відвідують гуртки та визначні місця столиці, – веде далі Ганна Олександрівна. – Скажімо, у музеях знімають усі стрічки і дозволяють дітям торкатися експонатів. Часто ходимо з учнями до філармонії, в оперу і навіть на виставки живопису. У нас існує спеціальна методика: вчитель музики підбирає до кожної картини відповідну мелодію, і під цей музичний супровід ми розповідаємо про сюжет картини. А у найбільшому захваті мої семикласники від кінотеатру…» Ганна Снігир найбільше радіє, коли у її учнів вдало складається життя. Хоча і регулярно плаче – щороку, на випускному. Адже у школі-інтернаті зв’язок між учителем і учнем набагато міцніший, і за час навчання кожна дитина стає своєю, рідною. Рік за роком учні виходять у світ, якого не бачать, але в якому завдяки старанням своєї вчительки почуваються впевнено. «Якщо дійсно любиш і жалієш цю дитину, будеш намагатися вкласти у неї якомога більше практичних умінь, – каже педагог. – Ось це, напевно, і є головним для вчителя нашої школи…»
